історія мила

Мило відомо людині вже вісімнадцять століть – про нього згадує у своїх трактатах ще римський лікар Гален, який жив у II столітті нашої ери. Проте, Ізабелла Кастильська, що стала в кінці XV століття королевою Іспанії, увійшла в історію своїм одкровенням, що за все життя милася всього двічі – при народженні і напередодні весілля.

Чи не краще йшли справи й два століття потому: поки постарілі «три мушкетери» з приводу і без приводу оголювали шпаги за свого короля, Людовик XIV, що почував себе серед придворної знаті вельми погано, підписав едикт, що зобов’язує всіх при відвідуванні палацу вживати міцні духи, щоб їх аромат заглушав неприємні запахи, які виходять від брудних тіл і одягу.

Хто знає, скільки ще століть мило б цінувалося на вагу золота, якби не роботи трьох вчених-хіміків. Їх імена – Шеєле, Шеврель і Леблан. Першим двом ми зобов’язані відкриттям, що мило може бути отримано з найрізноманітніших жирів, а третій розробив порівняно простий і дешевий спосіб виробництва каустичної соди, необхідної для приготування з цих жирів мила. Завдяки цим відкриттям виробництво мила починаючи з середини XIX століття поступово набуває промисловий характер. Однак пройшов ще чималий термін, перш ніж воно перетворилося на предмет масового споживання.

Сьогодні, коли «середній житель» високорозвиненої країни споживає за рік до 19 кілограмів миючих засобів, з яких 4 припадають на частку туалетного мила, до останнього пред’являють все більш суворі вимоги. У відповідь на них хіміки створюють нові марки мила, вивчають і вдосконалюють їх споживчі якості, розробляють нові способи виробництва. І, можливо, тому, що в хімії мила ще багато неясного і створення нових марок межує з мистецтвом, цей союз лабораторії і практики дає щедрі результати.