Жінка на велосипеді

У всіх цивілізованих країнах відбувається бурхливе зростання, буквально “вибух” захворювань серцево-судинної системи. Порівняно з цим вибухом коронарна «атака» 1870 року в Європі та Америці була медичним курйозом. Якщо в 1912 році реєструвалися лише поодинокі випадки хвороби, то нещодавно Національне бюро демографічної статистики США повідомило, що за рік від захворювань серця і судин загинуло 900 тисяч осіб, тобто половина всіх померлих. Якщо ж виключити нещасні випадки самогубства (7,7%), а також випадки смерті, пов’язані з пологами (11%), показник смертності від уражень серцево-судинної системи досягне 70%. Щодня в США реєструється від 5 до 10 тисяч випадків інфаркту міокарда. Причому інфаркт “молодіє”. Частіше, ніж в минулі роки, їм хворіють 40-річні, тобто у нащадків хвороба виникає на 20 років раніше, ніж у батьків.

Вважається, що основна причина захворювань — цивілізація. Чи так це? Відомо, що виникнення серцево-судинних захворювань сприяють перенапруження нервової системи, негативні емоції, їжа, в якій переважають тваринні жири, а отже, і холестерин, куріння, недостатня фізична активність.

Але мисливці, кочовики, скотарі, що харчуються майже виключно продуктами тваринного походження і споживають величезні кількості тваринних жирів і холестерину, порівняно рідко страждають від захворювань серцево-судинної системи. Відомо також, що негативні емоції і напруга нервової системи супроводжували життя людини з незапам’ятних часів. Більш того, в біологічному плані негативні емоції — швидше корисний, ніж шкідливий фактор. Фізіологи розглядають ці емоції як спосіб екстреної мобілізації всіх ресурсів організму і в першу чергу м’язової діяльності в умовах різкого ускладнення навколишнього оточення. Біологічна природа людини з часів кроманьйонця не змінилася.

Еволюція зупинилася на тому етапі, коли «розрядка» емоцій могла здійснюватися з допомогою лише одного засобу — максимального м’язового зусилля. Правда, на відміну від дикуна цивілізована людина не «розряджає», а, навпаки, прагне всіляко стримати м’язову розрядку, придушити прояв своїх почуттів. Така стриманість сприяє нормальним людським взаєминам, але неможливість розрядки емоційних напружень надає різко несприятливий вплив на організм. Положення, зрозуміло, зовсім не безвихідне. Адже цілком можлива і «неспецифічна» розрядка емоцій.

Так, наприклад, будь-яка інтенсивна м’язова праця здатна усувати зрушення в організмі, викликані емоційною напругою, в той же час не представляючи ніякої небезпеки для оточуючих.

Однак роль фізичної праці в профілактиці захворювань серця зводиться не тільки до того, що вона створює умови для розрядки емоційної напруги. Без роботи м’язів, що становлять 40% ваги тіла, порушуються багато функцій. Адже живий організм – безперервно самовідновлювальна система. Процес відновлення відбувається тим інтенсивніше, чим активніше діяльність. Не спокій, а саме робота сприяє збереженню самої структури організму. Лауреати Нобелівської премії французькі вчені Жакоб і Моно показали, що діяльність генетичного апарату і швидкість синтезу білка залежать саме від інтенсивності функцій клітини. Ця обставина робить зрозумілими причини атрофії від бездіяльності нервових, м’язових та інших клітин.

Професор І. А. Аршавський порівняв тривалість життя тварин, різних за екологічними особливостями, але приблизно однакових за розміром і вагою тіла. Виявилося, що тривалість їх життя пропорційна саме ступеню м’язової активності.

Адже без інтенсивної роботи м’язів не можуть нормально функціонувати всі системи організму і в першу чергу — серце.

Між тим для цивілізації характерно саме різке зниження питомої ваги фізичної праці. 100 років тому 96% всієї роботи на землі людина виконувала своїми м’язами. Сьогодні 99% фізичної праці виконують машини.

Зараз в основному будь-яка робота пов’язана з малою рухливістю і незначною витратою фізичних сил.

Зіставлялися також і такі дані: кількість смертей від коронарної хвороби і вироблення електроенергії (на душу населення). Як з’ясувалося, подібної прямої залежності не існує. Пояснюється це, мабуть, тим, що для уражень серця найбільше значення має не рівень промислового розвитку та енергетичної озброєності країни взагалі, а ті сторони цивілізації та «сервісу», які найбільшою мірою сприяють бездіяльності власного м’язового апарату людини.

Звичайно, засіб порятунку відомий. Це фізична культура та спорт. Однак, звернувшись до фактів, ми побачимо, що, незважаючи на широку пропаганду фізичної культури, незважаючи на те, що більшість людей прекрасно розуміє користь фізичних вправ, фізична культура ще не стала масовим заняттям осіб зрілого віку.

Після 40 років нею займаються тільки 4%. Може бути, надалі ця цифра збільшиться до 8 або до 10%. Але до 100% ще дуже, дуже далеко. А адже здоров’я не можна законсервувати. Якщо навіть чоловік був хорошим спортсменом в молодості, а потім перестав займатися спортом, то він так само, якщо не в більшій мірі, беззахисний перед серцево-судинними та іншими захворюваннями, як і людина, яка ніколи не займалася спортом.

Чому ж регулярні фізичні вправи не стають звичкою на все життя? На наш погляд, це обумовлено тим, що у сучасної людини дуже мало вільного часу. А коли він є — люди читають, слухають музику, дивляться вистави і кінофільми, приділяють більше уваги вихованню дітей. Багато працюють і вчаться. Чимало часу з’їдає і міський транспорт. Півтора-дві години на день втрачає в середньому городянин на те, щоб дістатися до місця роботи і назад додому. Крім того, людина зазвичай воліє робити не те, що їй корисно, а те, що цікаво і приємно.

Тому навряд чи слід розраховувати тільки на свідомість. Потрібно спробувати зробити так, щоб щоденні фізичні вправи представляли інтерес та сенс. В деяких країнах вже існують клуби під назвою «Бігом від інфаркту». Члени їх пропагують нескладний прийом — проробляти весь шлях на роботу (і назад) або частину шляху бігом.

Дійсно, ефективне навантаження створює тільки швидка ходьба або біг, в той час як повільна ходьба і будь-яке інше «оберігання серця» в цьому відношенні абсолютно безперспективні.

Але при великих відстанях до роботи ходьба і навіть біг не врятують від неминучої втрати часу. Крім того, вони навряд чи будуть під силу багатьом без спеціального тренування, що також вимагає часу.

Як же можна щодня тренувати м’язи, не втрачаючи для цього жодної секунди дорогоцінного часу? Така можливість є. Це спосіб пересування на роботу на велосипеді. Природно, що подібна рекомендація викличе подив у багатьох. А марно: втрати в часі практично не буде, а користь для здоров’я велика.

При вивченні середньої швидкості пересування виявлено, що в ранкові години, коли люди поспішають на роботу, намагаючись не втратити ні секунди, середня швидкість пересування (з урахуванням пішохідних переходів, очікування на зупинках, пересадок) виявилося рівною 16 км/год. Для 27 осіб з 40 (тобто для 68%) відстань від будинку до місця роботи не перевищувала 11 км, а середня швидкість пересування дорівнювала 12,3 км/год.

Проблему швидкості пересування не вирішує і особистий автомобіль. Практика показує, – що автомобілі в місті хороші, поки їх мало. Якщо ж місто насичене машинами і один автомобіль припадає, наприклад, на 10 жителів, то пропускної здатності вулиць не вистачає, виникають «пробки», і швидкість руху транспорту різко падає. Починає діяти прислів’я: «Якщо вам нікуди подіти час — їдьте на машині, а якщо ви поспішаєте, то йдіть пішки». Що ж стосується негативного впливу цього виду транспорту на здоров’я населення, то про це було докладно сказано вище.

Чому ж саме велосипед не стає зараз масовим засобом пересування в містах? В першу чергу це пояснюється інтенсивністю вуличного руху, відсутністю вільного місця на вулицях. Однак планування міста і вулиць може змінюватися відповідно до потреб людей. Жителі середньовічного міста з повною підставою могли б заявити, що їзда по місту на автомобілі неможлива, так як ширина більшості вулиць менше ширини автомашини.

Велосипед перетворює поїздку з марної витрати часу в приємне і корисне для здоров’я заняття.