українська кераміка

Красиві, зручні вироби із глини — невід’ємна частина нашого побуту, (зрештою, так само як гарні рушники, які зокрема можна придбати на сайті https://polotentsa.com.ua/polotenca/bannye/). На зорі цивілізації посуд ліпили руками і випалювали на вогнищі. А ще прясла, грузила, обереги у вигляді глиняних пластинок із орнаментом, а також фігурки людей та тварин, що започаткували мистецтво художньої скульптури. В деяких стародавніх державах Близького Сходу керамічні пластинки використовувалися для письма.

Рештки глиняного посуду на Україні знайдені на давніх стоянках і в похованнях епохи пізнього неоліту (V—III ст. до н. е.). Уже в ті далекі часи люди прикрашали його простими рисунками, що свідчить про їх прагнення, нехай ще неусвідомлене, творити. Високохудожні керамічні вироби і трипільської культури (III—II ст. до н. е.). Горщики, миски, глечики, ковші. Завдяки використанню глини білого, жовтого та коричневого відтінків, оздоблення їх колоритніше.

Кераміка ранніх слов’янських поселень — це також посуд різного призначення. З появою ручного гончарного круга (V—III ст. н. е.) вироби стають вишуканішими і досконалішими за формами і пропорціями.

У Київській Русі гончарство виділяється в самостійний промисел. Розвивається і виробництво цегли, черепиці, кахлів та інших будівельних матеріалів. Поряд із розписом застосовується полива, спочатку для оздоблення храмів.

Поступово полив’яний посуд починає витісняти неполив’яний. Проте в деяких районах України — здебільшого на Поліссі — і досі побутує чорна (задимлена) кераміка. Вона практична, зручна, по-своєму красива.

На Лівобережжі найвідомішими осередками були Миргород та Опішня. Останню гончарі вважали своєю «столицею», а дослідники-мистецтвознавці нарекли її «Афінами української кераміки». Ще понад сто років тому місцеві вироби вивозилися до багатьох губерній центральної та Південної Росії. До самого Чорного моря простували гарби з куманцями, глечиками, макітрами, дитячими свистунцями, а звідти поверталися до Опішні з сіллю, рибою, добрим намистом.

українська кераміка

Своєрідними виставками і конкурсами гончарного мистецтва були знамениті сорочинські ярмарки, що їх так яскраво описав Гоголь. Пізніше Опішня стала постійним учасником міжнародних виставок у Монреалі, Лейпцігу. Виробами опішнянських гончарів (майже 150 різноманітних зразків) милуються сьогодні в Японії, Канаді, Франції, Данії, Бельгії, США.

Свої вироби опішнянські майстри покривають різнокольоровою поливою — коричневою, зеленою, жовтою, прикрашають геометричним і рослинним орнаментом у вигляді рисок, кружечків, листків дуба, винограду, хмелю, ягід, квітів барвінку і т. п. На тарілках і мисках малюють півників, рибок, козаків на конях, дівчат, які кружляють у танку, та інші побутові й обрядові сценки. На весь світ відомі вироби трудової династії Пошивайлів, Олександри Селюченко, Івана Білика, Михайла Китрима, Розалії Чабаненко та інших майстрів.

Предмети побуту говорять про давній звичай нашого народу прикрашати своє житло. Дерев’яний мисник з декоративними глечиками, куманцями, баранцями та розмальованими тарілками природно поєднувався з простими меблями, іконами в обрамленні вишиваних рушників.

Окремо слід сказати про кахлі. Найвідомішими центрами кахляного ремесла були Ніжин та Ічня на Чернігівщині, Опішня і Хомутець на Полтавщині, село Сунки на Черкащині, а в Західній Україні виробництвом кахлів славилися Косів, Пістинь, Коломия, Сокаль.

Оздоблювалися кахлі по-різному: трафаретними візерунками за допомогою дерев’яної форми, розписами, які потім покривалися свинцевою поливою. Це залежало від смаку замовника та стильових норм, прийнятих у тому чи іншому середовищі. Наприклад, у міщанських ніжинських кахлях кольори холодніші, мотиви розпису вишуканіші (вазон з фіалками), а в сільських, скажімо, ічнянських переважають тепліші відтінки, у розписах — жанрові сцени з народного побуту, зображення птахів, тварин, тощо.

На Полтавщині, на відміну від Чернігівщини, більше неполив’яних теракотовий кахлів з геометричним чи стилізованим рослинним візерунком.

українська кераміка

У кахлях Прикарпаття відображено гончара за роботою, ткалю за верстатом, панську карету, солдата в мундирі тощо.

Проте є й спільність: надзвичайна лаконічність та умовність зображення, а також світлий життєстверджуючий настрій — риси, властиві всьому народному мистецтву України. І сьогодні, хоч і рідко, на селі помітні тенденції до оздоблення груб, печей фабричною керамічною плиткою. Певна річ, орнаментовані плитки з використанням мотивів народного розпису могли б мати ширше застосування, але, на жаль, виробництво їх в достатній кількості не налагоджене.

В міській кухні, а також у громадських їдальнях, школах, магазинах такі плитки у вигляді окремих кольорових, приємних для ока вставок були б також доречними. Доцільно використовувати їх і на фронтонах будинків, у обрамленні вікон, дверей.

Оригінальні, різні за формою та оздобленням вироби народних майстрів, безумовно, знайшли б місце в побуті, якби відповідні організації зайнялися цим по-господарськи. Ще живуть майстри, які могли б передати свій досвід молодому поколінню.

Автор: Лідія Орел.