Іван Франко

Скаже дехто: ,,ну й вигадали тему!” А розумітиме свій оклик так, ніби її справді треба вигадати, коли нема іншої. Поміж тим, «жінка» як реальна істота чи як ідея є одним із найчуйніших барометрів творчої психології. А що казати про світ поетів, в якому вона приймає форми всіх земних тіл, підземних духів і надземних проявів!

Жінка не була для Франка ідеалом, якому присвятив він у своєму житті багато часу та енергії. Одинокий ідеал, якому служив він з самовідреченням фанатика була праця. Жінка як ідеал не значила для нього якусь означену живу особу, якій варто принести в жертву інші ідеали та працю для них. Голос критичного розуму, такий сильний у вдачі Франка, завжди брав верх. Залишались мрії, туга, зневіра. Цим хвилинам завдячує Франко найкращі перлини своєї лірики. Чи зі сторінок: „Зів’ялого листя” можемо створити собі бодай приблизний образ звеличеного ним, втраченого ідеалу? Ні. Це лишень осяяна мрія або настирливе марево — „вона” — не впіймана форма радощів і болю.

І такою далекою, безтілесною тінню була не тільки туга з періоду його молодості, але й у літах повної зрілості. Франко майже не знав психології жіноцтва. Він не студіював її так само як психологію селянина, історію літератури або етнографію. Як всі великі самотники він зустрічався з жінками рідко, почувався в їх товаристві ніяково, а як невблаганний раціоналіст жалів часу на розтрату почувань і вірив, що психологію жінки можна студіювати в обсерваторії вченого як кожну іншу царину дослідів.

Але як кожний поет, і (кожний люблячий) він мусів узагальнювати. Один пережитий досвід вистачав як матеріал для висновків про всю жіночу душу. Промінь колись блиснувшої надії ставав сяйвом віри – хмаринка, що вкрила її — темрявою зневіри. «Кохання це значить у дійсності: нещасне кохання», – сказав, здається, Арне Ґагборґ. Франко не знав іншого. У нього рефлексія володіла почуттями, спогади тривали довше, як у тих, що живуть лише почуттями. Гіркий досвід витискав із себе отруту, що прохолоджувала нові пориви. Франко як поет жив все життя вимріяним жіночим ідеалом, а як людина не мав часу зустрічатись із живими особами — ідеї взяли в полон його душу.

Царина ідей була тою в якій Франко з’ясовував своє становище до жінки без мрійливого сутінку. Для нього було ясно, що жінка повинна мати однакові прагнення з чоловіком, стати його співробітником і другом. Він боровся за суспільне визволення жінки з таким самим завзяттям як за покращення долі робітників, аграрну реформу, за свободу слова та думки. І саме та обставина, що Франко як діяч і суспільний теоретик вирішив одне з найважливіших суспільних питань з такою рішучістю та ясністю, чимало вплинула на його чисто індивідуальній творчості. „Жінка” не хвилювала його як таємниця, як апокаліптична істота, як хамелеон, як спокуса, як одна з тих тисячних потреб боротьби зі сумнівами, які живуть з давніх-давен у душах тисячі письменників.

З тою самою вірністю, з якою він зберігав суспільні ідеали першої своєї зрілості, носив він у душі ідеал жінки та жіноцтва протягом усього життя. Ті ідеали змінювались лише від роздумів над ними, під впливом нових ідей, що були продовженням попередніх, а не під впливом неочікуваної зустрічі з ідеалами зовсім іншого світу. Франко не мав душі схильної до змінних захоплень, контрастових переходів, химерних настроїв. Він був по своїй вдачі, якнайменше жіночим.

Ніжність, химерність, невтішний голод нових настроїв, бунт проти рефлексії, чи як там хочете назвати привабливі прикмети жіночої психології, — лежать на протилежному бігуні такої психології, яку виховував у собі та в інших Франко. Як один із найчільніших представників нашого письменства, він виокремлювався саме цією рисою своєї вдачі, так як і все письменство загалом. І це було наслідком своєрідних суспільних умов. Письменство буде багатим на жіночі теми, коли жінка грає велику роль в товариському житті. Товариське життя без жінки майже не існує. В той час, наша література не народжувалась в такій атмосфері, тому й не було у ній зацікавлення жіночою психологією.

Стверджуючи цей факт, не хочемо звужувати ні творчості Франка до чисто суспільних рамок, ні поняття „жіноча психологія” до чисто еротичних. Зрештою „еротика” може мати для письменника стільки творчої сили, що й суспільна діяльність, а може дати стільки ж порожнечі. Всім відоме багатство жіночих постатей у Шекспіра, роль жінки в житті Пушкіна або Віктора Гюго. Проте не слід забувати, що творчість не кожного письменника є безпосереднім висловом найважливіших подій його реального життя. Є удари надто сильні для письменника, щоб він міг перенести їх на папір. Для деяких письменників таким ударом стає війна, трагедія батьківщини, смерть найближчих. Треба інколи багато часу, щоб такі події виринули з їх душі як поетичний образ. Франко належав до тих панцирних душ, що не любив сповідатись з ран таких ударів. А коли сповідався з них в ліриці, не вказував пальцем на болюче місце. Тим паче на особу, яка завдала йому болю.

І для нас нині було би надто болюче вказувати пальцем на цю рану. Муза Франка не мала жіночих рис і перша з обуренням відхилила би нашу руку або поклала би свою руку на наших устах, побачивши кого фатум прибирає в нашій уяві. І тому нам видається, що Франко переніс жінку у таку неземну сферу творчості, немов би не хотів зустрітись з її приземним впливом.

P. S. А загалом якби там не було, але поезія Івана Франка надихає вже не одне покоління чоловіків до романтичного ставлення до жінок, яке включає й різноманітні галантні вчинки, скажімо як от подарити гарні хризантеми (попередньо її можна придбати на сайті http://buket-cvetyrozy.ru/kupit-cvety-ekb/cvety-hrizantemy) чи ще щось таке приємне.