гуцульске весілля

Соковита зелень просторих левад дише спокоєм. Сонцем нагріті жита пашіють ситим вдоволенням. Безмежна глибина блакитного неба синіє, яскравіше, оживлена чарівним промінням сонця… А десь там у долині, захована в зелені, скрита житами, закрита горами, підбадьорена сонцем біліє цяточкою гуцульська хатина. А все величаве й безконечне кругом неї. Нині її покірність геть щезла. Віконця виблискують незвиклою чистотою, визираючи супроти сонця. Навіть старенька стріха намагається випростуватись насильно. А все із гордощів, що незвичне свято відбудеться під її охороною. Ярко, бадьоро, швидко цвітуть вишивки, квітчасті хустки. Срібні намиста сяють гордовито й самопевно. Бо нині багате весілля, життєрадісне, палке, пристрасне, як вони самі, гуцули.

Бум, бум, бум, бум, — доноситься понад галас, над марноту людських почуттів, жалю й радості. Липучкою тулиться повітка до хати, дерев’яна її підлога скрипить важким стогоном під тягарем танцюючих. Музика грає дрібної, дрібнішої, найдрібнішої, мелодії тягнеться довго, довгенько й ховається перестрашено за важким стукотом бубна. Бум, бум, бум, бум! А свахи сидять кругом на лавках, приглядаються, перешіптуються і переплітають все своїми одноманітними, багатослівними співанками. Кожухи летять, постоли скачуть невтомно й вистукують безперервно такт гуцулки. На лицях дівчат і парубків видно завзяття, палкість, швидку пристрасть танку. Музики розсапуються дорогоцінним намистом, а бас — величезна, страшна, морська потвора ковтає їх прожерливо й гуде самозадоволено: танцюй, танцюй, танцюй!

Рух, крик, метушня завершилася. Сватки, свашки пнуться до хати. Хто не встиг протиснутись, зазирає за дверима, вікнами. У світлиці кишить мов у вулику. Дим стелиться в кімнаті так густо, що обличчя всіх мов туманом закриті. В хмарах його зарисовуються кругом стіни і під вікном контури лавок, а на них свашки, тісно притулившись до себе. Виспівують вони виразно й гідно радісної, жалісної, весільної:

Ой летіла зозулечка через сад
своє пір’я розширила на ввесь сад!
Ой час тобі дівчинонько на Посаг».

А перед ними стіл скатертю чисто застелений, а на столі деревце художньо прибране різнобарвними натровими свічками, пляшка меду барвінком уквітчана й калач. Напроти вікна на окремій лавочці сидить при столі княгиня. Вид у неї похнюплений, вона зажурена й заливається гіркими сльозами. Це все годиться, належить до весільних звичаїв і не дивує нікого. За княгинею стоїть її брат. Вигляд у нього похмурий, немов сердитий. Спокійно, з належною повагою розплітає він її косу і відступає не кваплячись. Починається жіноча робота. Волосся мажуть медом, укладають червоні уплітки довго й докладно, опісля прикладають, приміряють, убирають, косиці. Укладають усе повільно й уважно, відчуваючи повну вагу хвилі. Всі беруть участь у тому прибиранні. Приглядаються, поправляють, радять і співають нескінченно одностайну мелодію з все новими словами,

Ой лежать барви барвінковії
Ой не папороть паде
Мамка віночок кладе
Білими рученьками
Добрими гадочками
Дрібними слізоньками.

Спів притишився, гамір ущух, увага всіх звернена на велику чорну скриню при вікні, яка сховалася боязко під великим рантухом. Час у дорогу! Жінота закишіла. Молода, забувши про горе, хутенько ховає всі свої жалі і поспішно втирає сліди їх, сльози. Встають. До церкви пора. Тричі обходить княгиня лавами хату своїх родичів, тричі стукає брат топірцем над помостом дверей, з яких княгиня вийде. Родичі благословляють доньку, вдягають її в гугла («рід білої вовняної пелерини, зіпненої коло шиї»)й хрестять її тричі. Сідають на вози. Коло молодої сидить дружка, увінчана косицями й червоними рясними уплітками, котрі закривають волосся. Музика іде побіч і дрігботить невтомно.

Самопевно дивиться княгиня. Нинішнє свято її, свято почесті і слави. Щастя чи нещастя супроти того мало важливе. Важливо тільки те, що такого дня для неї вже не буде. Неподалік церкви в обійстю якогось ґазди чекає молодий зі своїм товариством і своєю музикою. Він має на собі ті самі гугли, що молода, а в руці золото-блискучий топірець і смушкову, косицями уквітчану, шапку. Кругом нього багато цікавих. Чужо відбивають вони буденною сіротою від святочно яскравих одягів весільних гостей. Недалеко обійстя, де знаходиться князь, зупиняється при дорозі княгиня зі своїм товариством. Всі приговорюють, заговорюють, виговорюються досхочу, довго й докладно, не кваплячись, а музики грають та говорячи сучасним сленгом – сейшенять між собою. Нарешті обидві групи об’єднуються разом.

Князь і княгиня йдуть до церкви. В обох них на руках стяжечкою прив’язані бублики. Як вийдуть з церкви, подивляться через них на небо. Коли знайдуть сонце, будуть щасливі, а не знайдуть — нещасливі. Таке повір’я. Входять перед вівтар. За молодим стоїть дружба з його смушковою шапкою в руках, над головою молодої тримають хліб. Князь і княгиня стоять на рантусі (головному уборі заміжньої жінки), в котрім є сховані гроші, щоб були багаті. Наприкінці весільної церемонії, вкладає священик княгині білий рантух на шию. Опісля відходить вона до окремого вівтаря на окреме благословення.

Вінчання скінчилося. Гуцулія загомоніла й поспішає до виходу. Лиш кілька жінок і княгиня лишилися в церкві при вівтарі. Там розкладено багато різнобарвних хусток, це весільні дарунки. Жінки кладуть їх поволі одну на одну (є їх 9) і вбирають у них княгиню. Зав’язують все рантухом. Виходять.

Сідають на вози. Коло княгині дружка, родичі, свояки. Коло князя дружба і його родина. Роз’їжджаються в протилежні сторони. Музики з’єднавшись з початку в один непроглядний хаос, віддаляючись від себе, набирають самостійності й переможно виривається з комплексу тонн мотив дрібненької гуцулки. І все по дорозі немов дріботить, регочеться. Коники бадьоро рушили вперед, потягнули і врешті зупинилися вдома. З хати вийшли свої і стали на порозі, хліб-сіль несучи. Вітають княгиню. Вона йде до світлиці, а з нею почесні гості й свояки. Решта на дворі веселиться і кормиться. Ось ходять там домашні калачі, голубці роздають, пиво наливають. Всі їдять досхочу. Лиш молоді про їжу байдуже. Обнявшись міцно віддається вона шаленому танку, вибиваючи різко такт постолами. А в хаті на чисто закритому столі появилося три миски зі студенцем, а перед кожним гостем поставлено білий калач. Настрій поважний і вичікуючий. Молода ще не зовсім весела, але вже змирилась із долею. Хтось входить. Посланець – це від молодого, чи сміє князь прийти? Просять, щоби прийшов, їдять, балакають, базікають.

В одинадцятій годині вечора приходить князь із дружбою, за ним його бояри. Княгиню й дружку заховали. Князь і дружба ходять по лавці і шукають буцімто, а опісля виманюють, викупляють їх грошовими дарунками. Тричі обходить князь із княгинею лавами хату, а потім сідають поруч себе під вікном по середині всього товариства. Гості дотеперішні вступились, бояри й гості молодого займають їхні місця. І музика князя дріботить, припрошує невтомно до танцю. З двору бас нагадує „Танцюй, танцюй!”. Тут скрипка виспівує: „Мерщій, мерщій!”. Не втерпіли бояри. Зірвалися й пустились в завзятий танець.
А знадвору місяць заглядає, глипне, зиркне всюди своїм лукавим оком, прижмурить його хитро й усміхнеться широко.

В сріблясту величаву ясність ночі задзвенів темнобарвний голос трембіти. Це нічний сторож сповіщає, що північ недалеко. Замерехтіли зорі своїм надземним сяйвом, зарум’янився місяць червоною загравою. І всі вони пригадують: „Додому пора!”. Встали ново поєднані, послухали таємних голосів, пішли в нове життя…

Вже сонце засяло полудневим, повним лоском, та ще не втихло настирливе, докучливе „бум, бум”…. Аж ось прищухло, приглушилось, приніміло… Мала гуцульська хатка сонно схилила свою високу стріху й зісльозилась немічно своїми вікнами-очима. Стоїть вона й усміхається винувато, безрадісно, через сльози, що зважилась зухвало так потурбувати цей спокій.

Автор: М. Нижанківська.

P. S. Подумалось, а ведь чтобы организовать подобную гуцульскую свадьбу нужные довольно таки хорошие организационные навыки. И это сейчас можно заказать услугу «свадебная координация Киев» и специально нанятый человек организует вам свадебные торжества в лучшем виде, а в те времена молодым и их родственникам все приходилось организовывать самостоятельно.