рис

Плов популярний не тільки в Узбекистані, де він вважається традиційною національною стравою, але і в багатьох інших краях. Ароматний, гарячий рис, просочений жиром, з морквою, цибулею і часником, білої гіркою височить на великому блюді, всипаний шматочками баранини або яловичини. Це найулюбленіша святкова страва узбеків, каракалпаків, таджиків та інших народів Середньої Азії.

Культура рису була привнесена в Середню Азію з більш південних азіатських країн, і на півдні цього регіону навички зрошуваного землеробства, обробіток зернових культур з’явилися ще в VI-V тисячоліттях до н. е. Але лише в другій половині III – початку II тисячоліття до н. е. ареал землеробських поселень тут значно розширився: на думку археологів, саме з цього часу південь Середньої Азії перетворюється в зону міської культури, де взаємодіяли впливи двох вогнищ найдавніших цивілізацій – Шумеру та Еламу (на заході) і давньоіндійських цивілізацій долини Інду (на півдні).

Культурні та торговельні зв’язки з Індією сприяли появі культури рису в Середній Азії. Однак поки не можна відповісти не питання, коли це сталося, оскільки немає достатньо переконливих археологічних свідчень. Але, зрозуміло, це могло статися не раніше того часу, коли середньоазіатські народи навчилися будувати великі і складні зрошувальні системи і в землеробських оазисах виросли міські і торгові центри.

Як і в багатьох країнах стародавнього світу з посушливим кліматом, тут, в Середній Азії, межі первісних державних об’єднань значною мірою збігалися з межами зрошуваних земель. Так виникли Бактрія у верхів’ях Амудар’ї і на її притоках, Дахістан на Атрек, Маргинем на Мургабе, Парфія в передгірській зоні Копетдага, Согд на Зарафшані, Хорезм на стародавніх дельтах Амудар’ї. Сталося це в кінці II – першій половині I тисячоліття до н. е. Грецький історик Геродот (484-420 рр. до н. е.) повідомляв, зокрема, про іригаційне будівництво на річці Ак (Аклес) для зрошення земель, розташованих на кордоні Хорезма, Гирканії та Парфії.

В епоху Ахеменідів (VI – початок IV ст. до н. е.), коли більша частина Середньої Азії входила в їх велику державу, завдяки будівництву каналів зрошуване землеробство досягає високого розвитку: вирощуються не тільки зернові (пшениця, ячмінь, просо), але і багато інших культур, зокрема виноград. Можливо, що був серед цих культур і рис. У всякому разі, в Бактрії періоду Олександра Македонського (як повідомляє Арістобул, літописець походу в Індію в 327 р до н. е.) рис був досить поширеною культурою.

Важливим свідченням широкого вирощування рису в Середній Азії в ІІІ ст. до н. е. служать і китайські джерела. За даними мандрівника і дипломата Чжан Цяня, у Фергані і Парфії «ведуть осіле життя і займаються землеробством, сіють рис і пшеницю, роблять вино з винограду». Цей опис підтверджується матеріалами з археологічних розкопок, зокрема в стародавній Маргіані.

З тих давніх часів рис та різні страви з нього міцно увійшли в життя багатьох середньоазіатських народів, це і була в основному їжа людей багатих – лише вони могли дозволити собі готувати плов або варити кашу з рису мало не щодня. Навіть на початку XX ст. середні по заможності родини готували плов тільки раз в тиждень, а то і рідше. Біднякам же траплялося покуштувати його лише на тоях – обрядових бенкетах, що влаштовуються багатіями з нагоди весіль, поминок, новорічного свята.

У складній весільній церемонії багатьох середньоазіатських народів плов та інші страви з рису і понині залишаються головними святковими ласощами: їх готують і в будинку нареченої, і в будинку нареченого. До наших днів зберігся інший пов’язаний з приготуванням страв з рису давній звичай: невелика компанія молодих людей, купивши вскладчину все необхідне, виїжджає за місто, щоб на лоні природи насолодиться пловом.

Важливу роль грав і грає рис і в ритуальній їжі, пов’язаної з похоронами. Молочна рисова каша, наприклад вважається поминальною стравою – з неї, власне, і починається тризна. Така каша, за давніми уявленнями, – священна страва, в минулому доступна тільки священнослужителям, ханам та їх наближеним. Прості люди їли її рідко, але вірили в її особливі цілющі якості і тому годували нею тих, хто страждав шлунковими захворюваннями або взагалі потребував підкріплення сил (наприклад, породіллі, що втратила грудне молоко). З рисом було пов’язано і багато всіляких народних повір’їв. Великим гріхом вважалося, скажімо, впустити зерно священного рису в бруд.

P. S. А еще в некоторых азиатских странах даже существует традиция украшать рисовыми зернами обувь. К слову интересно можно ли элитную обувь Карма оф Шарм купить украшенную рисовыми зернами на восточный манер.